Йдеться про Ірдинський Виноградський печерний монастир. Він знаходиться  в мальовничих околицях села Мале Старосілля Смілянського району. 

Коли була заснована ця свята обитель, дослідникам достеменно не відомо. Історичні згадки про неї датуються 1622 роком. Виноградський монастир є одним з сімох монастирів, що залишилися на правобережній Україні під час насадження уніатства. Першим серед науковців ще наприкінці позаминулого століття ґрунтовно дослідив територію цього чернечого поселення (а це майже 15 гектарів) граф Олексій Олександрович Бобринський . Схема підземних ходів, яку він склав, свідчить про те, що вони простягалися на сотні метрів. Хоча дійти до кінця й з’ясувати, куди вели прориті ченцями підземні тунелі, не вдалося ані захопленому археологією графу, ані його послідовникам: на заваді цьому стали численні обвали та зсуви.

Відомо також те, що спочатку монастир був жіночим, але після сплюндрування його чи то татарами,чи то ляхами і наступного відновлення коштом Івана Мазепи він стає чоловічим. Ченці монастиря займалися скотарством, землеробством, садівництвом, бджолярством. Обитель отримувала універсали та грамоти на володіння землею і сіножатями від гетьмана Богдана Хмельницького (1654), царя Олексія Михайловича (1660), короля Яна Казимира (1661), гетьмана Івана Скоропадського (1710), князя Станіслава Любомирського (1777).

Сама тутешня природа утворила унікальне місце для поселення ченців. Серед реліктового листяного лісу розкинулася широка улоговина, посеред якої розташований пагорб. Начебто велетенська чаша, всередині якої на підвищенні колись стояли три церкви: Успенська, Троїцька та Миколаївська.

В довгій історії святої обителі були і злети, і падіння. У документах зафіксовано, що монастир пережив Руїну у 1630-х, 1678-му і 1711 роках. Але поставав з попелу, немов птах фенікс. До речі, назва монастиря — Виноградський — походить від того, що місцеві ченці успішно вирощували виноград.

У 1909 році тут був побудований невеликий цегельний завод, хоча археологи стверджують, що цеглу ченці тут виготовляли ще в ХVІІІ столітті.

Найтрагічніший період існування монастиря припадає на 20-ті роки ХХ століття, коли монастир декілька разів піддавався грабунку та руйнації. Офіційно монастир був закритий 7 серпня 1923 року, але є свідчення про те, що аж до середини 20-их років там жили 10 ченців. Остаточно обитель закрили рішенням Малої Президії ВУЦВК 25 грудня 1924-го. Ченців, котрі там залишилися, перевели до Медведівського Миколаївського монастиря.

У 1927 році на теренах монастиря оселився лепрозорій для людей, уражених небезпечною інфекційною хворобою на кшталт прокази. Утім під час другої світової війни майже всі його будівлі були зруйновані.

Ірдинський Виноградський монастир відомий ще й тим, що в ньому після зречення на козацькій раді в Корсуні права гетьманства 15 років перебував рідний син Богдана Хмельницького — Юрій. Археологи, які свого часу досліджували печери, прийшли до висновку, що підземна частина монастиря була трьохярусною. Можливо, ми б сьогодні мали можливість переконатися, чи так воно насправді, якби не трагедія, яка сталася у 60-их роках. Саме тоді під час екскурсії на сусідній з Ірдинськими лісами Юровій Горі загубилися двоє дітей. Згодом виявилося, що вони провалились в підземні ходи і, блукаючи чотири доби у темряві під землею, вийшли аж біля колишнього монастиря, де їх і знайшли пошуковці. Дітям надали невідкладну допомогу, але пізніше вони померли через сильне переохолодження. Після цього сапери, які приїхали за викликом головного лікаря, висадили небезпечні підземні катакомби. Ця історія зайвий раз свідчить про велику протяжність підземних ходів монастиря, адже відстань від Юрової Гори до монастиря достатньо велика: близько 15 км.

Про неабияку довжину цих підземель є спогади сина одного з колишніх медпрацівників закладу Станіслава Осадчого, який з друзями у повоєнний час грався в них. Осадчий розповідав про свої дитячі пригоди в Києві під час навчання. Розповіді набули розголосу, і до Малого Старосілля виїхали 20 археологів та спелеологів під керівництвом спелеолога Аліка Володимировича Агавяна. Вони підтвердили, що підземна частина монастиря нараховує три поверхи, а також знайшли артефакти, датовані XII—XIII ст.

***

Нині на цій території діє Смілянський психоневрологічний інтернат, де для молитви та богослужінь виділена невелика охайна кімнатка. Дещо з господарчих споруд, які належали ченцям, таки теж збереглися. На їх рештки можна натрапити і в лісі. Найголовніша з них — не надто протяжка підземна галерея, де, за переданням, молилися ченці. Вхід до неї знаходиться безпосередньо у межах нинішнього інтернату, але вхід туди, зважаючи на небезпеку зсуву землі, контролюється адміністрацією закладу. Декілька років тому територію колишнього славетного монастиря та його рештки оглянув нині спочилий митрополит Черкаський і Канівський Софроній.

За твердженням фахівців-археологів, головні чернечі печери, з’єднані між собою лабіринтами підземних ходів, знаходяться в лісових хащах, про що свідчать ледь помітні провали ґрунту. Поруч з ними збереглися й сліди минулої війни: рештки партизанських землянок, бліндажів, вирви від обстрілів. Партизанський рух у цих місцях був доволі потужним.

Звичайно, про відродження чернечого життя, яким воно було за часів існування печерного монастиря, сьогодні навряд можна говорити, а от для ретельного і всебічного дослідження цієї історії, у тому числі за участі обізнаних археологів, можливості залишаються.

Олександр Слєпцовський
Використані світлини з авторського фотоархіву та відкритих джерел Інтернету

Кількість переглядів: 147