Церква на честь православного свята Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього, яка сьогодні прикрашає смілянське село Ташлик, відроджує велику, драматичну і славетну історію цього споконвічного козацького поселення. Колись тут був красень-храм: настільки величний, що, за спогадами, коли його будували, всередину міг вільно в’їжджати віз із цеглою та іншими будівельними матеріалами. Нині на підмурі цього храму, знищеного атеїстами у середині 30-их років, стоїть місцевий будинок культури.

Історія цього храму пов’язана з іменами двох пастирів, котрі служили тут і не зреклися ані свого сану, ані віри Христової перед богоборцями: обидва вони канонізовані у сонмі святих новомучеників і страстотерпців Черкаських.

Згадаймо, хто вони, ці непохитні пастирі, від яких на землі не залишилось нічого, крім їх особових справ, які тривалий час зберігалися у схронах НКВС-КДБ, однак залишилися навічно у пам’яті Матері-Церкви?

***

Перший з них – священномученик Маркел Микитович Калиновський – народився у селі Тулинці Канівського повіту Київської губернії у духовній сім’ї. Родина Калиновських була відома на Канівщині й Звенигородщині, в храмах яких служили наприкінці XIX століття кілька священиків Калиновських. Мати ж, Февронія Михайлівна, вихована також у духовному колі, сама дбала про виховання своїх дітей у вірі й відданості Богу і Церкві.

Свій свідомий життєвий вибір майбутній мученик зробив у п’ятнадцять років, вступивши по закінченні духовного училища до Київської духовної семінарії, яку успішно закінчив у 1892 році. П’ять років по тому вчителював Маркел Калиновський у Богуславському духовному училищі, і лише у 27-річному віці, повінчавшись з Юлією Іванівною Янушкевич, був висвячений у духовний сан з отриманням призначення настоятелем до храму Покрова Божої Матері у селі Яхни Київського повіту. 1908 року він отримав втричі більший приход при Воздвиженській церкві села Ташлик Черкаського повіту (нині Смілянське благочиння).

За старих часів отець Маркел, скоріш за все, й закінчив би свій життєвий шлях на цій благодатній землі, але прийшли й на неї часи гонінь. Церкву, яка володіла не тільки духовними, але й великими скарбами матеріальними, вирішено було під благовидним приводом позбавити накопичених за тисячоліття пожертвами багатьох поколінь віруючих людей багатств, які у вигляді золота та коштовних прикрас входили у оздобу храмів або являли собою священні предмети для церковних богослужінь.

Церква підняла голос на захист речей, які мали священне призначення. Захищав церковні святині і отець Маркел, у відповідності зі своїм священицьким обов’язком. Він був підданий арешту у 1922 році – такою була реакція збоку каральних органів влади. У Петрограді, в Москві, Твері, Нижньому Новгороді, Шуї – і в Україні, у не меншій мірі – по всій колишній Росії прокотилася хвиля репресій, жертвами яких стали не лише священнослужителі, а й прості миряни, які захищали свою Святу Церкву.

В Україні теж діяли «комиссии по изъятию церковных ценностей», як їх офіційно називали: особливо пильною увагою користувалися Києво-Печерська Лавра, а також монастирі, яких на Черкаській землі на той період було 28.

Священики намагалися вилучити і приховати старовинні найцінніші ікони у золотих і срібних ризах, вони звільняли від дорогоцінних окладів книги Євангелія, яких було б втрачено разом з окладами. Про такий випадок йдеться у слідчій справі черкаського священномученика Сергія Зимницького. Отець Маркел Калиновський теж був, певно, спійманий на цьому. Заарештований ЧК, він відбувся висланням до виправних таборів.

До Ташлика він вже не повернувся, а якимсь чином отримав приход Михайлівського храму у селі Телепино, неподалік Ташлика, де до його повернення, можливо, знаходилася матушка Юлія з престарілою своєю матір’ю. Не виключено, що й старший син священика – Борис (1897 року народження) – теж пережив заслання до сталінських концтаборів: принаймні, у 1937 році він, за свідченням отця Маркела під час слідства, працював на Ленських золотих копальнях. Молодший син – Георгій (1901 року народження) – якимсь чином опинився у невеликому абхазькому містечку Гудауті, на узбережжі Чорного моря, де працював у колгоспі: діти священиків у той час несли тягар відповідальності за своїх батьків. Незговірливість» отця Маркела, його відданість пастирському обов’язку невідворотно впливали на долю його близьких.

Отець Маркел прийняв свою чашу страждань. Звинувачений у антидержавній, контрреволюційній діяльності й інших безглуздих речах, насправді він був заарештований не лише як православний священик, а як «служитель культа старославянской ориентации» (зі звинувачувального висновку). За цим звинуваченням Трійка при КОУ НКВС 14 листопада 1937 року винесла вирок про його страту через розстріл.

27 листопада о 01.30 ночі священик Маркел Калиновський, вірний син Святої Православної Церкви, прийняв мученицьку смерть. Через півтора місяці йому мало виповнитися 68 років.

Реабілітований на загальних підставах 10 червня 1989 року.

***

Про другого страждальця за віру Христову – преподобномученика Феодосія – теж збереглися достеменні відомості.

Феодосій – то, найвірогідніше, мирське ім’я святого, яке було дане йому у святому хрещенні на честь преподобного Феодосія Печерського: адже з’явився він на світ напередодні дня перенесення мощів засновника Київських Дальніх печер. Яке ж ім’я він носив у чернецтві – для нас залишилося невідомим. Його батько – Павло Димиденко – відтворював у дітях своє відчуття любові до Бога і відданості щирого християнина, він заохочував синів до самовіддачі у вірі та в релігійному житті. Тож не дивно, що, принаймні, двоє з братів пішли духовним шляхом: Ігнатій (Гнат) став ченцем, Макарій же, як зазначено в особовій слідчій справі новомученика Феодосія, «был доверенным лицом Митрополита Киевского Флавиана». Ще один з Димиденків – Василій – став офіцером царської армії. П’ятеро залишилися працювати на землі, поділивши поміж собою батьків спадок.

Певний матеріал для уявлення про походження святого і статус його родини дає характеристика сільради, хоча й дещо упереджена, бо написана на запит НКВС, але досить докладна: «… за соцстаном – куркуль і піп, до революції з братами і батьком об’єднували 50 десятин землі, яку потім Димиденки поділили поміж п’ятьма братами, які мали куркульські господарства, а Димиденко Феодосій та його брати Гнат і Василь не господа­рювали, оскільки двоє були монахами і далі попами, а Василь – офіцер, капітан старої армії, під час розгрому білогвардійців втік за кордон, з яким Феодосій і інші брати мають зв’язок.

До 1930 року Феодосій попував у інших селах, а потім, до квітня 1936 року в Ташлиці, після цього церква перестала функціювати за відсутністю 50–тки. Але Димиденко порушував правила і у себе на квартирі здійснював релігійні треби, а також здійснював хресні ходи, за що тричі притягувався до адміністративної кари – штрафу. Збирав підписи за відкриття церкви (1937рік). Ворожий елемент, як і всі брати, яких розкуркулено. Гнат вмер у 1934 році, Василь за кордоном» (Із характеристики, жовтень 1937 року).

Феодосій Демиденко з’являється у Києво-Печерській Лаврі двадцятирічним юнаком. По закритті святої обителі, він, як і інші ченці Лаври, мали покинути її стіни: для нього цей процес виявився менш болісним, тому що 1921 року він отримав призначення до Лебединського Свято-Миколаївського дівочого монастиря. Так отець Феодосій стає духовником обителі, мова про яку заходить на слідстві – аж через 16 років: «Димиденко Феодосий, – згадує один з свідків, – долгое время был монахом-попом в Лебединском монастыре; после его закрытия он перешел в Ташлык» (3 протоколу допиту).

Але Лебединський монастир теж підлягав розграбуванню, він офіційно закритий 1923 року, після чого на його основі діяла православна община віруючих. Такі громади було засновано навколо майже всіх монастирських осель, і вони діяли до кінця 20-х – початку 30-х років. Коли Свято-Миколаївська громада закінчила своє існування, а це сталося у 1929 році, йому не залишалося іншого, як повернутися на батьківщину: відомо, що ченцям рекомендувалося розійтися по домівках, влаштовуватися працювати, зареєструвавшись у відповідних комісіях з питань культів при районних радах і жити тихо і сумирно. Декому з монахів поталанило навіть отримати місце священика у сільських церквах, і серед таких щасливців опинився Феодосій Димиденко, якому у квітні 1929 року виповнилося 56 років. Він отримав призначення священика до рідного села, але потрапив додому в гарячу пору: саме розкуркулювали Петра. Отець Феодосій відкривав людям очі на витоки нещасть: «Люди зреклися Бога, і Він відвернувся від людей. Щоб повернути ласку Божу, треба покаятися. Просіть Господа звільнити народ від влади антихриста, добивайтеся повернення вам храмів».

На початку 1936 року він зрозумів, що храму йому не втримати: багато його парафіян – а ними були загалом люди похилого віку – відійшли у вічність, дехто під тиском влади і обставин відступив сам. Влада здійснювала тиск на віруючих, як і на священиків: існування церкви у селі лягало плямою на його керівництво. Якщо чисельність громади падала нижче 50 осіб, храм був приречений: рішенням колективних зборів скасовувався і храм, і його настоятель.

Так отець Феодосій залишився без парафії. У квітні 1936 року, коли йому виповнилося 63 роки, церкву було закрито. Він міг тільки напівлегально виконувати свої священицькі обов’язки, сплачуючи високі податки: служив у себе вдома. І так майже півтора року. А в цей час підспудно йшла робота з дискредитації духовенства. Кожен крок сільського священика був під пильним оком оперативних служб: шукали політичний кримінал.

23 жовтня 1937 року пробив час його арешту. Інкримінувалося йому, як і тисячам священнослужителів, не те, за що їх ув’язнювали, тобто за приналежність до Церкви. Ця причина інколи навіть не згадувалася: о. Феодосію вміняли в провину ворожу діяльність:

«В Ротмистровское отделение НКВД поступили данные о том, что поп без прихода Димиденко Ф.П. походит из крестьян кулаков с.Ташлыка Ростмистровского района, родные братья которого Димиденко Макар был зав.приемной у митрополита, Василий, офицер царской и деникинской армий сейчас за границей, Петр раскулачен, Иван политбандит расстрелян, проводит контрреволюционную работу наряду с работой по вовлечению населения в члены верующих, против выборов, таким образом обвиняется в совершении преступлений, предусмотренных ст. 54–10 УК УССР. Дело передать на рассмотрение Тройки» (Зі звинувачувального висновку 23.10.1937 року).

За цією корявою, безграмотною фразою, з якої слідчий з великим зусиллям ледь вибрався сам, відкривається трагедія колись великої православної родини, життя якої розпочиналося так щасливо і так трагічно завершилося. Ось тепер на порозі смерті постав іще один з Димиденків.

Трійка не примусила довго чекати: 25 жовтня 1937 року нею прийнято єдино можливе рішення – розстріляти. Вирок виконано о першій годині по півночі 12 листопада: на 65-му році життя ієромонах, вихованець славної Києво-Печерської Лаври, православний священик Феодосій Димиденко був страчений.

Реабілітований 11 липня 1989 року.

***

Ось на цій святій землі, сповненій страждань і крові мучеників Христових, нині служить ієрей Тарасій Телепчук: він є настоятелем новозбудованого храму і головним духовним опікуном православної пастви села Ташлик. Доля цього батюшки теж непроста: він розпочинав своє служіння в лоні колишньої УПЦ (КП), але згодом, усвідомивши свою приналежність до розкольницької структури, перейшов у лоно канонічного Православ’я. Відтак він був висвячений нині спочилим митрополитом Черкаським і Канівським Софронієм і направлений на служіння до Ташлика замість протоієрея Василя Одородька (нині теж покійного), який за своїм похилим віком вийшов за штат. Саме отець Василь започаткував будівництво нового храму, однак завершити святу справу випало на долю отця Тарасія.

Рік тому – у жовтні 2019 року – відбулося урочисте освячення нового сільського храму, і відтоді всі богослужіння звершуються не в пристосованому приміщенні, як раніше, а в просторому світлому храмі. Серед тих, хто допоміг прискорити завершення будівництва, є відомий на Смілянщині підприємець Анатолій Іванович Семинога. Активно допомагала вся громада. І от тепер парафіяни знову готуються до свого головного престольного свята Воздвиження Хреста Господнього – символу нашої перемоги над всіма земними стражданнями.

Олександр Слєпцовський
Використані світлини з архіву “Фотолітопису Черкаської єпархії”

Кількість переглядів: 204